Час від часу в шкільній народознавчій світлиці відбуваються виставки речей, родинних цінностей, які мають особливе значення для сімей, в яких вони зберігаються, адже це пам’ять про рід, родину, дорогих людей. Давні і сучасні рушники, вишиті картини, серветки, скатертини, гончарні вироби далеких часів і сучасних майстрів, різьблення по дереву – все це вчить юне покоління любити свій народ, а це значить любити мамину пісню, що вчить добра і ласки, батьківську рідну хату, бабусину скриню, з трепетом брати в руки речі, які є в ній, і берегти як реліквію.

Одна із таких виставок, що відбулася у народознавчій світлиці Шевченківської спеціалізованої школи-інтернату – це виставка української хустки, яка має, як і всі обереги, свою давню історію, свою пам’ять.

Кожен клас отримав завдання попросити маму, бабусю та привезти на виставку хустку, яка зберігається в родині та розповісти про її значення для тих, кому вона належить.

Яких тільки витворів мистецтва не було зібрано в народознавчій світлиці! Найбільше – це великого розміру кольорових хусток: червоні, білі, сині, зелені, фіолетові, блакитні, як виявилось, це хустки бабусь наших учнів, цим хустинам вже по 20-30 і більше років, проте в кожній родині ця річ зберігається як пам’ять про молоді літа її власниці або ж бережеться як річ, що дихає теплом рідної людини, що відійшла у вічність.

Серед розмаїття та різнобарв’я кольорів, узорів, мережок українських хустин, були особливі, наприклад красива блакитна хустка з тонкого натурального шовку. Ця хустина була привезена з Японії ще далекого 1945 року, де її власниця, а це медична сестра військового госпіталю Майборода Надія Андріївна, після Перемоги над фашизмом ще півроку разом із солдатами перебувала на кордонах із східною країною, остаточно утверджуючи мир на землі.

Були на виставці і картаті хустки 50-х років. Вони не такі витончені та яскраві, проте їхня цінність в іншому, а саме в тому, що вони виготовлялись із тонкої шерсті, обов’язково мали китиці та слугували господині в осінньо-зимову пору надійним оберегом. А ще на виставці були великі хустки з вовняних  ниток, які носили в далекі 50-60 роки прабабуся наших учнів. Вони були добрим захистом від холоду, дощу, їх накидали поверх легких хусток, кожушків, вони були незамінні при далеких поїздках на возах, санях, пізніше і відкритих автомобілях.

Здавалось, що хустина давно вийшла з моди, але коли дівчатка стали приміряти хустки, то всі побачили, як же до лиця українським красуням українські хустини – обереги.

А екскурсоводи підготували ще й цікаві повідомлення про жіночі головні убори, які з давніх-давен були яскравими декоративними елементами убрання українських жінок, свідчили про етичні смаки його власниці, підкреслювали святковість чи буденність одягу, вказували на родинний чи матеріальний статус.

Екскурсоводи розповіли відвідувачам виставки про те, що в ті далекі часи українські дівчата ходили з непокритою головою – це було ознакою дівочої честі. А якщо хлопець накидав на голову дівчини намітку, вона ставала його дружиною. Намітка – це біле полотенце, з обох кінців вишите червоними нитками.

Заміжня жінка у давнину не мала права відкривати голову. Волосся накручувалось на спеціальний обруч – кибалку, або кичку. Потім одягався очіпок: кругла шапочка із шнурівкою, яка щільно облягала голову. Очіпки були буденні і святкові, поверх очіпка голову обкручували наміткою, а пізніше обв’язували хусткою. Тепер і намітки і очіпки можна побачити лише на картинах.

Хто ж тепер знає, що улюблений головний убір – хустка, у давнину був вишитий, переважно білий. Кожна хустка мала свій неповторний візерунок. Як немає двох однакових доль, так не було і двох однакових хусток. Цього мистецтва навчали українських дівчат матері ще змалку. Майстрині загодовували в хустку свої бажання , мрії, сподівання. Кожен листок, кожна квіточка, стебельце мали символічне значення.

Голуби на хустці – символ вірного кохання, Червоні ружі – щоб життя було яскравим, а почуття чистими, барвінковий листок – щоб коханий вився як барвінок, за майстринею-вишивальницею. Рідко в кого в наш час збереглись такі вишиті обереги-хустини.

Екскурсоводи в своїх розповідях нагадали і про те що у часи козаччини був добрий звичай у наших дівчат: коли козаки вирушали у військовий похід, то кожна дівчина своєму нареченому дарувала вишиту хустину як символ вірності в коханні. Носив козак подарунок коханої біля серця, і була вона йому оберегом від ворожої кулі, полону, зради побратима,лихого ока та забуття – дівчини, матері, України.

В наш час ще не забутий звичай перев’язувати на проводах до війська новобранця, рідні дають йому білу хустину, щоб здоровим повернувся з військової служби, зберігши її як пам’ять.

Коли вирушав у дорогу, мати зав’язувала у білу хустину хліб, щоб не забував батьківського порогу, а у маленьку вишиту хустину – жменьку землі, щоб повертався до рідного дому.

Наша українська хустка, прадавній оберіг, берегиня роду, іде поруч із людиною від народження до останнього подиху.

Завдячуючи таким виставкам, як виставка української хустки, що цими днями відбулася в нашій народознавчій світлиці, ми стверджуємо, що з нашої пам’яті ніколи не зникнуть добрі традиції прадідів, їхні обереги поруч нас не дадуть забути, що ми – діти народу українського.

Г.Л.Скрипник, заступник директора з виховної роботи

Шевченківської спеціалізованої школи-інтернату