Весна 1965 року. Випускний вечір в Шевченківській школі-інтернаті. Юні, красиві, з сяючими очима і з неприхованою тривогою в них, 33 дівчат і юнаків отримали атестати – путівки в самостійне життя, танцювали вальс випускників, сміялись, обіймались, прощались, щоб знову в майбутньому зустрітись. Всі ми знаємо, що життя людини часто буває підступним, тому й не дивно, що зустрілись лише через 50 років після випуску, зустрілась лише половина з тих, хто закінчив школу-інтернат в 1965 році.

І ось вони, наші юні душею, але сивочолі, ідуть у клас, де навчались, і приємно здивовані тими змінами, які стались у школі, шукають спальні, в яких колись спали по 15-20 осіб в кожній, і не знаходять їх, бо нині в гуртожитку сплять діти по 2-4 в кімнатці. Та й немає уже стареньких залізних ліжок, скрізь нові красиві дерев’яні ліжка, в кожній – шафи, тумбочки, напольне покриття, красиві коврики на стінах.

Красива нині їдальня, красиві теплі переходи з школи в гуртожиток і їдальню. Скрізь по-домашньому затишно. Та й шкільна територія вся в квітах, появились нові ялини, сад. А ось старенька яблуня-папіровка біля гуртожитку чекала своїх тодішніх бешкетників. Ось уже більше 50 років щороку вона рясно родить і частує своїми запашними соковитими плодами дітей і дорослих, господарів і гостей школи. Це справді шкільне диво! А до самого ж стовбура оточена асфальтом! Туляться до яблуньки, фотографуються і витирають непрохані сльози.

А ще. Як було цікаво почути нинішнім учням школи, вчителям, як в ті роки працював учнівський комітет, як працювали шефи в молодших класах, яку роль в житті школи відігравав радіовузол, як вантажною машиною, шкільним «Газончиком», їздили щоліта на відпочинок на Чорне море, як вирощували на шкільному полі овочі, кавуни, як доглядали скотину на шкільній тваринницькій фермі. А скільки випробувань випало на долю кожного, коли пішли у світ своїми стежками-дорогами. Вистояли, не спіткнулись у житті, бо ще в школі педагоги готували їх до тих випробувань, виховували працьовитими, добрими серцем, стійкими.

А в актовій залі для дорогих гостей щирі слова вітання, побажання здоров’я і довгих років життя та чудові мелодії, пісні у виконанні творчих колективів школи. Після зустрічі – фотографія на згадку.

Роз’їжджалися сивочолі діти школи-інтернату додому на  другий день, ставали біля воріт, повертались обличчям до рідної домівки, вклонялись їй, давши слово кожне саме собі, що більше не буде такої довгої розлуки: будуть тепер зустрічатись частіше, по першому виклику старости класу Красуцького В.М.

А ми: учні і вчителі школи? Ми завжди чекатимемо на випускників 1965, 1966 і всіх наступних років у стінах рідної школи. Чекатимемо і зустрічі, і звісточок  від кожного з них.

Нехай щастить усім Вам, дорогі випускники Шевченківської школи-інтернату!